Кілька тижнів тому назад раптово помер мій сусід. Йому було лиш 49 років, і ми ніяк не могли повірити в те, що сталося. Кажуть, він любив повторювати, що мій дід помер у 49, і батько помер у 49, мабуть, і мені доведеться.
І він був правий. Він помер в 49. Поховали його поряд із моїми батьками.
А наближалося у нас свято – День Пам”яті Померлих, коли в нас на Закарпатті, ходять на кладовище до рідних, приносять квіти, запалюють свічки, моляться за упокій душі.
Перед святом треба прибрати могили. Якраз видалася файна погода, і я пішла. Дуже переживала, чи не накриє мене істерика, як тоді, коли я вперше садила квіти на могилах батьків. Тоді я не могла повірити, що ось, вони ще зовсім недавно були тут, а тепер от я стою на їхніх могилах, вони роздвоїлись – душа на небі, а тіло під землею… а мені потрібно зробити “красиво”, щоб могили виглядали доглянутими.
Прийшла, дивлюся, поряд свіжа могила, теж не можу повірити, що поряд лежить сусід, який ще 2 дні тому спокійно їздив велосипедом по селі.
Почала працювати, зібрала вінки, прочилала надписи, і тут бачу, до сусідньої могили прийшли люди. Думаю, напевно родичі, але могила вся заставлена свіжими вінками, тут ще й прибирати не потрібно. Привіталася, заглядаю краєм ока, дуже схожа на сусіда жінка поправляє стрічки на вінках, плаче… Не розумію, чи сестра це, чи хто?
Коли чую – “От хто таке міг зробити?”
Бачу, звертаються до мене.
-
Ви про вінки питаєте? Так це я сюди поклала, зараз винесу, коли закінчу.
-
Та не про вінки… От хто таке міг зробити?
-
Та що сталося? – Я насторожилася, бо бачила цю жінку вперше, а вона була розбита горем. Вона мені відповідає по-угорськи:
-
Уявляєте, я прийшла на могилки, бо тут лежить тепер мій син, вона вказала на могилу з вінками, і чоловік мій теж тут похований, він помер, коли йому було 49 років. Так я приїхала до сина, і зайшла на могилу до чоловіка. А там! Там росте хризантема, вона розрослася на всю могилу. І бачу, в під хризантемою, в ногах, якийсь горбик насипаний, а в мене собою ні лопати, ні мотички, нічого немає. Думаю, розгребу землю руками. Каже, всадила руки, почала горбик розрівнювати, а там щось тверде під руками. Я дивлюся, а із землі торчать дві курячі лапи, а далі, бачу ціле тіло курки закопане. Відскочила я від могили, перелякалася не на жарт. От тепер думаю, як його звідти викопати, треба якийсь мішок знайти, та й прикликати когось із лопатою..
В мене очі на лоб полізли…
-
Це коли було? – питаю.
-
Так от тільки що!
Інша, молодша жінка, сестра померлого, мовчки кивала і нервово курила.
-
-
Мені стало не по собі. Виходить, хтось закопав мертву курку в могилу батька нині покійного сусіда за кілька днів до його смерті?
-
- От хто міг таке зробити?
Аж дух перехопило. Мені так хотілося піти подивитися на ту могилу своїми очима, але було незручно просити показати мені докази цієї розповіді…
Останнім часом я все частіше думаю про смерть. Час такий. Майже щотижня хтось із знайомих вмирає. Відходять у вічність батьки однокласників, знайомих, уже й кілька друзів поховали.. Смерть поряд, вона живе разом з нами. Вона – частина життя. За останні 2 роки я втратила старшого брата, маму і тата.
Смерть чекає кожного з нас. Це трапиться. Бажано, щоб до того часу ми встигли зробити все, про що мріяли, і все, що боялися.
І чим частіше я думаю про смерть, тим більше мені хочеться жити!
Я відчуваю, що прийшов час, до мене повертається моя сила, збагачена новими знаннями та життєвим досвідом! Я відчуваю рішучість.
Кожному з Вас бажаю жити щасливо! Швидко, яскраво, феєрично! Витворяти речі, на які раніше не вистачало часу і сміливості.
Творимо добро разом! Це просто – ласкава посмішка, погляд, допомога, спроба зрозуміти іншого, повернутися лицем до себе, до своєї сім”ї, щодня пам”ятайте, в нас мало часу, треба поспішати робити ДОБРО!!!