Біда сама не ходить. Так ще бабця Тамара говорила.
Прийшла до мене мама, каже, Катя. В мене страшенно болять ноги. Батько останні три роки робив мені масаж, так мені легше було. А тепер він відмовляється, каже, що сили нема. Може ти мені зробиш?
А я. Я досі не вірю, що я сказала їй, що не люблю робити масаж… Мама образилась. Я пішла до тата, так кажу, і так. Ні ти, ні я не хочемо мамі масаж робити. Давай купимо їй масажер для ніг. Різні чудо-машинки мені завжди суттєво полегшували життя. Як, наприклад, кисневий апарат, завдяки якому мій батько останній рік почав виходити на вулицю, братися до роботи і навіть доходив до персиків, що йому не під силу було доки він тим апаратом не користувався. Так і зробили. Масажер прийшов через 2 дні.
- То що, питаю, даруємо тепер, чи чекаємо Різдва.
- Тепер, – каже тато. До Різдва ще більше як місяць.
Я занесла в хату чудо-машинку. Розпакувала. Показала, як вона працює. Сама була в захваті. Але мамі рідко коли подобалися мої дії. – Це не те, чого я чекала.
Ну та ясно. Але все ж, масажером користувалася. Я навіть уявлення не мала, наскільки її боліло.
Це був останній наш із татом спільний подарунок для мами.
Приснився мені брат Андрій. Він стояв коло воріт, а на подвір”я не заходив. – Мала, чого ти ходиш в тряпках?
Ніч. Поклала дітей спати. Сиджу за партою, складаю Саші сумку в школу. Дзвінок. Мама. Катя, мені дуже погано. Викликай швидку.
Ноги зробилися ватними. Мамі рідко буває погано… Швидка приїхала, щось вкололи, мама заснула. Ніби пройшло.
День Народження Йосипа. – Як будемо святкувати?
- В колі родини. Я, ти, діти, мама, тато.
- Добре.
Свято вийшло дуже теплим. Ми сиділи четверо на кухні до ночі. Говорили про все на світі. Чи могла я знати тоді, що це останнє наше спільне свято?
Одного дня я забігла до них в хату. Мама каже, – Щось у нашого тата знову піднялася температура. 38 уже. Треба викликати швидку. Викликали. Накололи. Кажуть, їдьмо в лікарню. А тато наш слабкий такий. Він коли сидить – дихає нормально. А коли встає пройти кілька метрів не може. Задихається. В лікарні ковід. Всі відділення закриті. Доступу до хворих нема. Як він там сам? Хай ліпше вдома буде.
Тато мені казав, – Головне, я хочу дожити, доки Укоханий – а Укоханий – то його внук Крістоф, піде в школу. Крістоф пішов в школу 2 місяці тому. І я не знала, як його далі мотивувати. Бо раніше все казала, тримайся – йому ще до школи, як до неба.
Наступного дня захожу, а він щебече з кумою телефоном. Про онуків своїх розказує. Тішиться, сміється. Ну, думаю, все в порядку. Пішла.
На вечір знов температура. Знов швидка. Вони його колють, а ліки не допомагають. Таким був 1-й день зими.
Поїхали. Батько лишився вдома.
Зранку я прокинулась і в мене було дуже дивне відчуття. Такого раніше ніколи не було. Я відчула фізично і морально: смерть прийшла. Вона тут. Я можу до неї доторкнутися. О, Господи. За ким??? Мені було страшно поворухнутися. Мені здавалося, що якщо я встану з ліжка, то вона штовхне мене назад. Я настільки відчувала її присутність, ніби то був хтось живий.
Зірвалася, забігла до батьків, сидить тато на ліжку, дуже важко дихає. Я сіла навпроти. Кажу тато, тримайся, скоро твоє День народження. Новий рік! Ще ж Марселя треба в школу відправити. – Ой, Катюша, мені дуже тяжко. Дуже важко дихати.
- Дати тобі води?
- Дай
Я подала йому кружку з написом “коханому дідусеві”, тато попив води. Я обійняла його, але каже – дуже важко, дуже важко… де мама?
Мама в Марселя. Доки я водила дітей в школу, мама щоранку була в Марселя.
- Йду до малого, мама зараз прийде.
І я пішла. Коли забирала Крістофа зі школи, купили дідусеві великий мішок цукерок. Пояснила: дідусеві дуже погано, треба його чимось порадувати. Ми прийшли додому. – Неси діду цукерки!
Приходить Крістоф, очі перелякані. – Дідусеві дуже, дуже погано. Прийшла мама. Сіла на сходи і каже:
- Катя, ти знаєш, це вже може бути кінець.
- Так чого ж ти тут сидиш, біжи, будь коло нього. Я з малими побуду. Він цукерки їв?
- Ні, нічого не їв. Ще від учора. А ноги ти бачила які? Як дві колоди!
- Я бачила. Я зранку на нього шкарпетки одягала, бо йому було холодно.
Мама пішла. Ми з Сашою сіли робити математику.
Чую, двері відкрилися. Хтось підіймається по сходах. Мені страшно.
Заходить мама.
ПОМЕР…
Мій тато помер…
Не може бути…
02.12.2020