Я на зв'язку! Звертайтеся - 0938000304 - вайбер; 0995578393 - мобільний Bene.for.you@gmail.com

В те літо, ми лишились без моря. Ми щороку намагаємось хоча б раз відпочити на морі, щоб були сили і натхнення працювати. Цього ж року, зібравши всю волю в кулак, ми залишилися вдома.  

Здоровий глузд взяв верх. Ми тепер обидва безробітні, стабільних доходів не передбачається. Доки ми знову станемо на ноги, потрібно приберегти відкладені фінансові запаси.   

І почалася осінь.

Найтепліша осінь за всі останні роки.

Хоча її трохи псували походи в центр зайнятості, пошуки нових варіантів заробітку, переживання батьків за майбутнє нашої сім”ї.

Мама дуже сильно переживала. – Діти, як Ви будете далі жити? У Вас троє дітей і двоє старих!

  • Та що ти переживаєш? – я їй. У відповідь мама лиш ковтала сльози. Вона явно не знала, що в нашій сім”ї сильною стороною є оптимізм.

Крім того, при біді, ти розумієш, що нажив за всі ці роки. З нами вже не перший раз трапилася халепа, і вже вкотре пересвідчилися, що ми не самі. Наші друзі почали пропонувати різні варіанти виходу із ситуації. Допомагали, хто чим міг – послугами, порадами, розмовами, моральною та матеріальною підтримкою. Знаєте, це цінніше за будь-яку роботу на світі!

Цієї осені нічого не вказувало на те, що трапиться несподіванка, яка дасть тріщину нашим міцним відносинам з чоловіком. Все було прекрасно!
Кум дав нам екскаватор, щоб Йосиф почав робити нову справу, і ми обговорювали, що купити, щоб можна було перевозити його  місця на місце.
Дивилися грузові газіки, лавети і прицінювались. Врешті, спинили наш вибір на машині з приємною для нас ціною і купили її.

Все було ідеально. Чоловік був вдома. Ми мало не щодня їздили на гриби. Знаходили все нові й нові грибні точки. Було таке, що поверталися додому в подертих кросівках, бо лазили по стрьомах по коліна в колючій ожині. Були й гриби. Осінь була щедрою. Один раз – купа опеньків, другий – два величезних відра повні білих грибів, червоноголовці, підосичники, шалена купа білих груздів! 

Малюк наш мав тоді 2 роки. Вибирав з відра найбільший гриб і гасав по хаті, вказуючи пальчиком на здобич – “То гриби!!!”, а ми сміялись! Сиділи, чистили, перебирали, говорили, і тішилися своїм тихим щастям. 

Було й таке, коли в черговий раз виїжджали на грибне полювання, то батько, біг через цілу хату, і, виглянувши в двері, кричав нам – “Рєбята! Груздів більше не беріть!!! Я вже замахався їх чистити!”

  • Казав батько груздів більш не брати! 
  • Ага. Значить їдемо за білими. 

А по приїзді, в хаті  нас  чекали і грибна юшка, і грибні котлети, і гриби, смажені в сметані.

  • Дякуємо, дітки! Ото вже ми грибів наїлися! 

В мене День Народження! 37 років. 

  • Як будемо святкувати?
  • Давай поїдемо на романтичний вікенд! 
  • Давай! 

Як добре, що старших було на кого лишити. Крістоф з бабусею, Сашка в тітки Ібі, Марсель – з нами, а як інакше, малюк на ГВ. 

Турбаза “Астур”. Золота осінь. Знов гриби. Озеро, ліс поряд. Сауна, басейн, триразове харчування. Ну чим не море? 

Відпочинок перервав дзвінок кума. 

  • Тут така справа, зима йде. Я маю клієнта на екскаватор. 

От халепа, а ми вже й машину купили, щоб той екскаватор возити. Ще один варіант заробітків відпав.

 – Що будемо робити, Сонце? 

***

Гарний листопадовий ранок. До нас в гості завітав місцевий бізнесмен. 

  • Катя, зроби кави. 

Зробила. Винесла. Привіталася, зайшла в хату, губилася в здогадках, що відбувається? 

Тут вже й за малими в школу пора. Бізнесмен поїхав. І ми теж – за малими. 

  • Що він хотів? – питаю. 
  • Грошей позичити. 
  • Ха, позичити. Нам тепер треба гроші берегти. Бо невідомо, коли нові з”являться. І що ти йому сказав? 
  • Я позичив. 
  • ЩО??? СКІЛЬКИ? 

В той момент я відчула, як холодна бридка гадина ковзнула мені під сорочку, пролізла по спині, і обмоталася навколо шиї! О, Боже! Тепер мені стало по-справжньому страшно! Як? Як так? Не порадившись, не спитавши!!!   – Катя, зроби каву? Як наймичка… 

В мене в голові не вкладалося те, що трапилося. Я не могла збагнути, як так? Я була в хаті! Тут, поряд. І мене лиш поставили перед фактом, що грошей більше нема…

В мені щось тріснуло! Сльози градом покотилися з очей. Я відчула зраду! Втрату довіри! Відчула себе нікчемою! Прислугою! О, Боже! Я досі не можу заспокоїтися, хоча пройшло вже більше року! 

До складної ситуації додалися мої щоденні істерики і поганий настрій, злість і образа на чоловіка. Я не могла їсти, не могла спати, не могла спокійно на нього дивитися, репетувала на дітей, крізь зуби пояснювала батькам свій незрозумілий стан. Признатися їм, що коханий вчинив так зі мною в мене не вистачило духу. Та й сил вже не було. Найближчі люди своїми діями часто завдають нам найсильнішого болю! 

Якби ж я знала тоді, що чекає мене попереду! 

Далі буде..