А далі було літо!
Це було найкраще літо! Літо 2020. Доки вся країна сиділа на карантині ми насолоджувалися своїм щастям! В нас великий власний будинок неподалік від річки, велике подвір’я, власна машина, персики, черешні, купа вільного часу і всі вдома!!! Нам ніхто не забороняв виходити з дому, йти на річку кидати камінчики у воду, не вимагалося масок. Зупинка в роботі громадського транспорту ніяк на нас не вплинула, на той час ми їздили ще більше, ніж до того.
Боже, як я тішилася тим літом! Це було перше за 15 років літо, коли Йосип був вдома. Останнє таке ми мали ще у 2005, коли повернулися із Будапешта без грошей, і вирішували, що робити далі. Діти нарешті побачили тата вдома! Він не йшов ні на роботу, ні на охоту! Радості нашій не було меж!
Ми разом збирали врожай, і закривали це літо в пузатенькі баночки. Ходили купатися на річку, приймали в себе вдома гостей, їздили на відпочинок до Джерельного озера, каталися по Закарпаттю.
Вечорами ми всі збиралися в альтанці коло хати, пили каву, говорили на різні теми, спостерігали, як діти гасають по новій бруківці на невеличких велосипедах.
Єдине, що псувало мені насолоду цим літом, це потреба постійно видумувати все нові й нові страви, щоб нагодувати велику сім”ю.
Одного ранку я прокинулася, і згадала свій сон. До мене приходила бабця Тамара – мама моєї мами. Каже: – Нагодуй мене бограчем. А то скільки разів була на Закарпатті, так бограча й не куштувала. Я налила бабці бограча, він був з квасолею. Бабця їла, хвалила, а потім встала і пішла. Прокинувшись, я дивувалася, до чого б це? Розказала мамі, вона не надала цьому ніякого значення, хоча я казала, що бабця мені раніше ніколи не снилася.
Але одного прекрасного ранку Йосипа викликали на роботу. Ми так і здогадалися, що радості нашій настане кінець. І мали рацію. Йосип повернувся швидко, сказав, що йому запропонували написати заяву на відпустку. Доки ми відпочивали, в них на роботі пройшли зміни, які привели до того, що потреби виходити на роботу більше не було, хоча про це одразу не повідомили.
Відтоді ми були ніби у підвішеному стані. Ніби і є робота, а ніби й нема. Щопонеділка, я із завмиранням серця чекала дзвінка з чоловікової роботи. Що скажуть? І щопонеділка, пропонувалося прийти на роботу і написати чергову заяву на відпустку. Так тяглося 1,5 місяці.
Причина такої відстрочки стала нам зрозуміла лише потім. Річ у тім, що на Флексі кожен співробітник підписує контракт на рік. Так от, відпустками дотягли до завершення контракту, а на наступний рік не підписали.
Так скінчилися наші значні фінансові вливання. У самий розпал карантину ми лишилися без основного доходу…
Я думала, що на цьому все. Переживати більше немає причин, настав час відпочивати Йосипу від роботи. Чи ж не мало – 15 років щоденної кропіткої праці?
Ми розслабилися, і почали переживати стрес, як вміли.
Тим часом, мені знову наснився сон. Снилося мені, що я ходжу в якомусь підвалі, де зверху над головою прокладені труби. Підіймаю голову, і бачу, прямо наді мною величезна зелена змія, з великою зубатою пащею. Вона шипіла, з пащі капало щось вогняно жовте. Я опустила голову, і подумала, що якщо я не звертатиму на неї уваги, а постараюся швидше звідси вийти, то вона мені ніц не зробить. Але раптом почула зле шипіння прямо коло вуха, розвернулася, і змія кинулася мені на голову. Я почала стягувати її з голови, і вона вкусила мене за руку. Спочатку за ліву, потім за праву. Я підіймаю погризені руки, страшний біль пронизав мене з голови до ніг, і бачу, руки, одна за одною почорніли і відвалилися..
Я зіскочила з ліжка, ніби мене ошпарили. Довго не могла прийти до себе. Розказала чоловіку. Він каже: – То, напевно, від нервів.
Тоді я теж списала це на нерви. Але вже через пів року зрозуміла, що це могла бути підказка.
Далі буде.