Коли я питала поради, що такого нового зробити, отримала багато відповідей, а разом з ними і викликів. Однією порадою було написати вірш. Його я написала, хоч і самій не вірилося, що зможу. А ще підказали написати казку. Ну, думаю, я не письменник, хоча хто зна, можливо мені пощастить колись, і я таки ним стану, але казки розповідаю своїм дітям майже щовечора. Раніше я згадувала щось із тих, що мені розповідали батьки, але розповідаючи – все позіхала і засинала раніше дітей, вони ж мене тормошили, і просили продовжити, хоча зовсім не хотілося. Потім я почала читати казки на телефоні, добре, що тепер є які завгодно сайти, і можна казки читати не вмикаючи світла)). Читала їх, але помітила, що діти їх не дуже то і слухають, і не запам”ятовуть. Найкраще їм запам”яталися мої казки, які я розповідала в дорозі, їдучи далеко, і не знаючи, чим їх ще забавити, я почала на ходу вигадувати і таким чином втихомирювати дітей.
В нас були казки про машинку, яка заблудилася, про кота і мишку, про павука і білочку, про слоника і фламінго, але найбільше їм сподобалася казка “Про ропуху”. Між іншим, після тої казки, вони почали самі прибирати свої іграшки – “А раптом ропуха прийде”.
Отже, розкажу і Вам казку про ропуху.
Казка про ропуху
Жила-була собі в городі ропуха. Жила вона під землею, у невеличкій хатинці. І в неї в хатинці нічого не було окрім землі. Сама ж ропуху була брудна – вся в болоті і бородавках. Отак жила вона собі, і нікого не чіпала. Аж одного дня вирішила – піду подивлюся, як люди живуть.
І почалапала. Чалап-чалап, чалап-чалап, а шлях неблизький, до людської хати далеко. Лізе ропуха, ледве лапи пересуває. А назустріч їй Портер (наша собака), і питає “- Ропухо, ропухо! А куди це ти сунешся?” А ропуха йому відповідає – “Та йду подивитися, як люди живуть. Бо проживу все життя в городі, та й так і не побачу нічого!” А Портер їй – “Та якщо ти думаєш, що я тебе таку брудну – всю в болоті, пущу до людської хати то ти глибоко помиляєшся!” “- А що ж мені робити?” – питає ропуха. “А он, – каже Портер – там стоїть пісочниця, у вигляді черепашки, туди дощик налив водички, сонечко ту водичку нагріло, і вона тепер тепла. Заскочиш в черепашку, посидиш трохи, відкиснеш, та й станеш чистою”.
Так ропуха і зробила: пішла в пісочницю, залізла в водичку, відкисла трохи. і вже було задрімала, так добре стало їй, аж дивитья, біжать до пісочниці Сашка з Крістофом! З відерками і лопатками! Ой, думає, треба тікати, а то хто зна тих малих жевжиків! І ропуха так дала драпака, тільки її й бачили. Добігла до середини подвір”я, стала трохи відпочити.
Тут до неї знов біжить Портер: “Чого це ти, така чиста і блискуча, як нова копійка, соваєшся посеред двору? Чи хочеш ти, щоб тебе побачив лелека? Якраз обід, і він напевно вже голодний, а тут – жаба – майже сама до дзьоба лізе! Тікай звідси швидко, доки він тебе не побачив!” Чкурнула ропуха і звідти. Бігла-бігла, і забігла в клумбу. А там, серед квітів, дрімала киця, пригрівшись на сонечку. Побачила киця ропуху та й питає “Що ти тут шукаєш? Чого тривожиш мій спокій?” А ропуха відповідає “Та от, йду подивитися, як люди живуть. Бо проживу все життя в городі, та й так і не побачу нічого!”
“О, – каже киця, – так я можу тобі допомогти! Он, бачиш, відкрите вікно, я візьму тебе за шкірку і застрибну разом з тобою у вікно”
“Добре, – каже ропуха – тільки не гризи мене, обережно!”
Взяла киця ропуху за шкірку, і застрибнула у вікно. Поклала ропуху на підвіконник, а сама скочила вниз.
Ропуха, ж не тямлячи себе від щастя залізла в хату. А там… іграшки порозкидані, ліжко не застелене, речі лежать не на своїх місцях, пилюка, меблі і стіни розмальовані фарбами і кольоровими олівцями! Ой, думає, а що ж далі? А далі – кухня, там немитий посуд, і все стоїть не на місцях, шкереберть. Пішла ще далі, а там – верхній одяг накиданий на дивані, та й чоботи, великі і маленькі лежать де хочуть.
“Оце та так!!! Оце так ті люди живуть?! Та тьху! В мене в будиночку – і то чистіше, ніж у них, хоч він увесь із болота зроблений! А то – Люди, а живуть в такому бардаку – аж страшно глянути! Ух! І чого мене тільки сюди принесло. Піду я звідси” – так говорила обурена ропуха, шукаючи вихід із людського будинку.
Тут її зустріла мишка, яка запросила її до себе в нірку, і розповіла, що люди не завжди так живуть, у них часом і порядок буває, але то тільки тоді, коли мама в доброму гуморі, а діти – чемні. Мишка допомога ропусі вибратися з хати і ропуха почалапала назад в город, до свого маленького будиночка, маючи намір всім мешканцям городу розказати про свою подорож до людської хати і про те, що вона там побачила.
То ж, діти, давайте будемо чемні і будемо прибирати свої іграшки, і підтримувати в хаті порядок, щоб коли прийде раптом до хати ропуха, або будь-хто інший щоб не злякалася безладу, а була приємно вражена чистотою і порядком в нашому будинку.
От і казочці кінець. Мої діти вже місяць, щовечора, просять розказати про ропуху. Іграшки прибирають за собою, куртки і чоботи вже не розкидають, і мені вказують, якщо щось не лежить на місці. Звичайно, так буває не щодня, але це життя, і ми його живемо.
Таке от нововведення було у мене сьогодні. Що ж, оскільки завтра Новий рік, марафон потрібно завершувати, і не тягнути незавершені справи за собою в Новий рік. Ще кілька статей, завершальне відео, і до Нових цілей!